Едо

До 24 лютого 2022 року я жив цілком звичайним життям. Мав сім’ю, роботу, а у вільний час літав на дельтаплані. Я почав більше звертати увагу на Україну від початку окупації у 2014 році. Слідкував за ситуацією й відчував гнів, безпорадність і розчарування від того, як її сприймали деякі люди та політики. Але я точно не уявляв, що ця війна стане такою значущою частиною мого життя.

24 лютого 2022 року я був удома з сім’єю, а про початок вторгнення дізнався з ранкових новин. Це був шок. Я думав, що буде далі, якщо Росія справді захопить Україну.

Коли російські війська зупинилися і стало ясно, що Києва вони за три дні не візьмуть, я зрозумів: українці вирішили боротися.

Найперше я пішов допомагати на залізничний вокзал. Поступово мені ставало ясно, що треба допомагати сім’ям чоловіків, які відвезли свої сім’ї у безпечне місце, а самі залишилися воювати проти окупантів.

Тоді мені спало на думку зовсім просте: вони боронять і нас, тож ми поки подбаємо про їхні сім’ї.

З цієї природної потреби допомогти поступово виросла довготривала волонтерська робота.

Сьогодні я досі волонтер. Допомогою Україні займаюся у вільний час і без жодної винагороди. Я — статутний представник громадського об’єднання Spletinia, але цю посаду сприймаю передусім як формальну й адміністративну необхідність.

Водночас допомагаю своїм друзям — пілотам, з якими близько двадцяти років зустрічався на змаганнях по всій Європі. Саме через них я поступово дійшов до конкретної допомоги Україні.

Я не з тих, кому потрібно називати себе героєм або бути в центрі уваги. Я просто людина, яка в певний момент зрозуміла, що не може залишитися осторонь.

Моя допомога ніколи не розвивалася за якимось заздалегідь готовим планом. Усе приходило поступово — так, як змінювалася ситуація.

Коли до Словаччини вже приїжджало не так багато людей і моя допомога на вокзалі стала не такою потрібною, я почав возити гуманітарну допомогу просто в Україну.

Пізніше в Кошицях з’явилося Spletinia. Я почав туди їздити — плести маскувальні сітки, допомагати з логістикою і водночас далі перевозити гуманітарну допомогу в Україну.

Потім прийшла співпраця з Pilots Help Ukraine і перше конкретне прохання щодо автомобіля та іншої допомоги. Поступово прохань про машини ставало більше.

Так з однієї справи поступово виростала друга. Змінювалася ситуація — змінювався і спосіб, яким я допомагав.

Сьогодні цього набагато більше — від гуманітарної допомоги та маскувальних сіток до забезпечення автомобілями й іншим обладнанням людей, які воюють в Україні.

На початку я ніколи не казав собі, що робитиму це чотири роки. Я завжди вирішував передусім те, що потрібно було зробити саме тоді.

«Я волонтер. Допомога Україні поступово стала для мене особистою справою. Це не моя робота й не обов’язок, а те, що стало природною частиною мого життя і сьогодні легко забирає 25 годин на добу».